неділю, 6 травня 2018 р.

Носівка - Бобровиця - Вороньки - Козацьке - Новий Биків - Петрівка - Макіївка - Носівка або "Слідами цукрових баронів"

Настав час написати про одну з подорожей 2017 року, яку ми здійснили 22 липня, але руки до цієї справи дійшли лише зараз, навесні 2018 року. А всьому виною, що став уже традиційним, "спін-офф" основного оповідання: спочатку планувалося написати невелику історію, але я так захопився вивченням першоджерел, що дві сторінки тексту в Word переробляв кілька разів протягом майже 3 місяців. Та щось я відволікся від основної теми...
Закінчувався другий місяць літа, але через різні причини (основна - комп'ютерний вірус "Петя", що забрав багато ночей та вихідних, але так і не довів київському начальству, що скорочувати IT-фахівців у районних відділеннях "Ощада", принаймні , безглуздо) на нашому рахунку була тільки одна велоподорож - "Перша сотка 2017". Трохи подумавши, ми вигадали маршрут з технічною назвою "Вздовж річки Супій", в який перед стартом були внесені деякі зміни. У результаті він отримав назву: "Слідами цукрових баронів", чому ми його так назвали? Зрозумієте, дочитавши цей нарис.
У дорогу ми виїхали, як написано вище, 22 липня 2017 року. Вранці стояла тепла, трохи вітряна погода. Уважно оглянувши техніку (оскільки планувалося проїхати понад 100 км), особливо не поспішаючи, вирушили в довгу дорогу. Перша зупинка – Бобровиця, а саме палац пана Катеринича, нині у ньому розташовується "Школа вищої спортивної майстерності". Хоча місцеві жителі запевняють, що це власність (як і порізаний на металобрухт цукровий завод) Леоніда Яковишина, але ми приїхали, як зауважив Максим Андрійович, не місцеві плітки розбирати...
У ХІХ столітті дедалі більше поміщиків, які накопичили великі земельні володіння, відводять свої землі під вирощування цукрових буряків. Місцевий землевласник Петро Петрович Катеринич, за участю кількох пайовиків, в 1897 році починає будувати цукровий завод, який повністю введено в роботу у 1900 році. Трохи про самого поміщика: рід Катериничів іде від Семена Степановича Катеринича (за місцевими легендами позашлюбного сина Катерини ІІ, звідки й могло виникнути прізвисько) полкового писаря Козелецького повіту. Є дані, що його батько Петро Андрійович Катеринич брав участь у викупі Тараса Шевченка з кріпацтва у 1838 році. Можливо на знак подяки, під час подорожі в Україну у 1846 році Т. Г. Шевченко відвідав маєток Катеринича, де й намалював 8 портретів членів його родини, 5 з яких збереглися досі (експонуються у Національному музеї Тараса Шевченка у Києві). Один з них - портрет аквареллю Т. П. Катеринич (Афендік), матері П. П. Катеринича. Сам Петро Петрович був відомим меценатом, засновником та скарбником Товариства імені Тараса Шевченка у Петербурзі.
Спочатку маєток Катериничів був у сусідньому селі Марківці, але після будівництва цукрового заводу, поміщик передає його у володіння місцевій школі, а сам перебирається до Бобровиці, де у 1910 будує свій родовий палац. Бобровицький маєток П. П. Катеринича вражає своєю неповторною архітектурою та якимось легким шармом. Будова виглядає дуже незвичайно та своєрідно. На мою думку, в ньому є щось граціозне, витончене, взяте від палацу П. А. Румянцева-Задунайського у Вишеньках. Може збудована на розі будівлі вежа з конусоподібним куполом... Палац побудований з так званої іменної цегли, на якій можна розглянути особисте тавро Катеринича. Поблизу садиби – зараз покинутий, колись красивий, парк. Сходи та багато частин будівлі частково зруйновані. Місцеві кажуть, ще недавно тут був клуб: "крутили" "заводську" дискотеку. До речі, за цими посиланнями можна переглянути: яким був палац раніш, а також герб Катериничів. Детально оглянувши колишню садибу Катериничів, зробивши кілька записів у блокноті та безліч фотографій, ми поїхали далі.
Проїхавши через село Свидовець, про яке раніше вже писали, ми попрямували до села Вороньки. Нині це невелике село, розташоване на берегах річки Супій. Тут провели свої останні дні та були поховані визначні особи XIX століття: Марія Миколаївна Волконська, Сергій Григорович Волконський та Олександр Вікторович Поджіо. Над їхніми могилами в 1905 році дочка Волконських, Олена Сергіївна Рахманова, за проектом Олександра-Едуарда Ягна будує Свято-Іванівську церкву-усипальницю, невдовзі розібрану на будматеріали комуністами, що дорвалися до влади. Про це можна почитати у моїй роботі "Вороньки, останній притулок декабристів" на яку пішло майже 4 місяці кропіткої праці. У селі Вороньки ми відвідали могили декабристів, меморіальний комплекс побудований на честь грудневого повстання за проектом архітектора О. К. Стукалова у 1975 році, напевно, єдиний в Україні сільський музей декабристів (розміщений у старому приміщенні школи), Свято-Покровську церкву та Обеліск Слави на честь односельчан, які не повернулися з полів битви Другої світової війни..
Наступним населеним пунктом, яке ми відвідали, стало село з цікавою назвою Вепрік. Кажуть, що і село, і невелику річечку Вепра, так назвали через достаток у непролазних лісах диких кабанів – вепрів. Він же, вепр, зображений і на гербі села. Село має і свою сумну історію – під час голодомору, організованого комуністичними виродками, тут спостерігалася найвища у районі дитяча смертність. З цікавих місць тут можна відвідати Музей Фундації Петра Тронька, розміщений у будинку місцевого краєзнавця Анатолія Никифоровича Сєрикова. Також варто приділити увагу побудованій у 1912 році будівлі земської школи.
Посилювався зустрічний вітер, заважаючи нам тримати заплановану швидкість. Проїхавши приблизно 5 км ми дісталися села Козацьке. Це типове для Чернігівської області село. Вперше згадується у 1587 році. Козацьке сильно постраждало внаслідок геноциду українського народу 1932-1933 років, лише задокументовано понад 600 заподіяних голодним терором смертей. Тут ми відвідали Миколаївську церкву, трохи пофотографували. Між крайніми будинками Козацького та Нового Бикова якихось 500 метрів.
Тож ми навіть не помітили, як в'їхали до села Новий Биків. Цікаво, що з 1964 до 1995 року Новий Биків гордо носив статус селища міського типу. Сюди була прокладена залізнична гілка від станції Кобижча (зараз, як і майже все в нашій країні, не працює). Новий Биков розташований на лівому березі річки Супій (до речі, ширина річки тут не менше 500 метрів). У писемних джерелах вперше згадується у 1621 році. На правому ж березі річки розташований Старий Биків, що згадується у писемних джерелах з 1564 року. На території Нового Бикова виявлено кургани доби бронзи та городище часів Київської Русі. Із західного боку Бикова розташовані Обозна та Гостра могили, біля них 17 курганів різної величини, у тому числі й Голодна могила. На східному боці села - 12 курганів. У квітні 1662 р. у Бикові відбулася козацька рада, яка обрала Сомка гетьманом. У селі зберігся пам'ятник архітектури початку XIX століття - Успенська церква. Вона була побудована у 1801-1804 роках у стилі ампір Кирилом Разумовським. Детально про неї написано в нашому торішньому нарисі. У 1845 році при Успенській церкві було відкрито церковно-парафіяльну школу. У 1896 році в Новому Бикові бароном Маєндорфом було збудовано цукровий завод. Саме цей завод ми відвідали першим. Це було гнітюче видовище, "працювала" тільки труба переобладнана під вежу операторами стільникового зв'язку, на території все в напівзруйнованому та занедбаному стані, завод наказав довго жити ще у 2007 році. Далі, проїхавши повз Успенську церкву і поспілкувавшись з різного роду місцевими жителями, через кущі, вузьку стежку та напівзруйнований кам'яний місток, дісталися палацу барона Маєндорфа. Місцеві запевняли, що на околицях садиби існує багато підземних ходів, але, на нашу думку, це залишки систем дренажної каналізації. Палац побудований майже одночасно з цукровим заводом. Це двоповерхова будівля в стилі неоготики, прикрашена декоративною вежею. Чимось нагадує англійські замки часів Річарда I. Нині будівля напівзруйнована. Потрапити до палацу не вийшло, бо вхід до нього окупував якийсь бомж зі зграєю собак. Ось такі тут тепер мешкають "барони". Зробивши кілька якісних фотографій, а це теж виявилося нелегко, оскільки палац щільно оточений будинками приватного сектору, ми взяли курс на село Петрівку.
Назва цього невеликого населеного пункту, розташованого на березі річки Супій на кордоні Чернігівської та Київської областей, швидше за все походить від дати заснування на свято Петра та Павла. Хоча місцеві жителі багато говорять про московського царя Петра I, ніби він проїжджаючи впустив шапку і сказав "бути тут поселенню!" За їхніми розповідями там і стоїть цегляний придорожній "стовп Петра" (який раніше, за переказами, прикрашав барельєф царя). Нинішній вигляд (а в супутникових зображеннях навігатора - це правильні геометричні фігури та лінії) Петрівка набула в 1775-1776 роках, коли деякі населені пункти від Басані і до Прилук були заселені переселенцями із Запорізької Січі після Катерининського наказу про скасування низового козацтва. Козаки забудовували село рівними вулицями – планками. Справжня прикраса села - розташована за невеликим парком Петропавлівська церква, побудована в 1838 році. Храм одразу привертає увагу своїми куполами. Їх два - основний у вигляді ялтинської цибулі, тільки колір зелений, а не фіолетовий. А ось другий, що завершує дзвіницю, дуже нагадує (Господи, пробач) пепелац ецилопів з фільму "Кін-Дза-Дза". Однозначно описати архітектурний стиль церкви в мене не вийде, дуже багато всього перемішано: історизм, романтизм, класицизм, неоготика. Усередині храм теж має свою "родзинку": над вівтарем смиренно долають тернистий шлях до просвіти 12 овечок. Оглянувши всі визначні пам'ятки села, ми продовжили свій нелегкий шлях.
Крайньою точкою нашої "цукрової" подорожі мало бути селище міського типу Згурівка (районний центр у Київській області), де Петро Аркадійович Кочубей (син Аркадія Васильовича Кочубея) у 1913 році збудував великий цукровий завод. Там же зберігся дендропарк (від садиби залишилися лише деякі господарські будівлі та альтанка) з могилами господарів. Але вітер, що несподівано змінив напрямок, побудував на нашому шляху щільну стіну з темних грозових хмар. Пролунали тривожний гуркіт грому. Було ухвалено рішення припинити подорож і повертатися додому. Дощ нас таки наздогнав на під'їзді до села Макіївка. Перечекавши негоду, вже знайомою дорогою без особливих пригод, залишивши за спиною понад 128 км, доїхали до рідної Носівки. Далі фотозвіт...

Маршрут подорожі.

Бобровиця. Палац пана Катеринича.

Бобровиця. Палац пана Катеринича.

Бобровиця. Палац пана Катеринича.

Бобровиця. Парк біля палацу.

Поворот на село Травкіне.

Дорога.

Вдалині річка Супій.

Вороньки. Меморіальний комплекс
на честь декабристів.

Вороньки. Меморіальний комплекс
на честь декабристів

Вороньки. Обеліск Слави.

Вороньки. Свято-Покровська церква.

Вороньки. Пам'ятник Невідомому солдату.

Веприк. Церква Святого Духа.

Веприк. Старовинний будинок.

Веприк. Обеліск Слави.

Козацьке.

Казацьке. Обеліск Слави.

Козацьке. Пам'ятник воїнам-визволителям.

Козацьке. Миколаївська церква.

Козацьке. Школа.

Новий Биків. Цукровий завод.

Новий Биків. Успенська церква.

Новий Биків. Палац Маєндорфа.

Новий Биків. Палац Маєндорфа.

Петрівка. Петрів стовп.

Петрівка. Парк.

Петрівка. Петропавлівська церква.

Їдемо далі. Київська область.

Максим Андрійович занепокоєний
змінами в погоді. Пора додому.

Немає коментарів:

Дописати коментар