Початок велосезону 2018 видався якийсь неправильний, можна сказати "невелосипедний". Спочатку Максим Андрійович готувався до здачі зовнішнього незалежного оцінювання знань, потім я брав участь у тактичних навчаннях бригади територіальної оборони. Був час тільки для тренувань, та й то нечастих. Тільки 29 червня з'явилася можливість сходити в похід, і хоча прогноз погоди лякав дощами з грозами, ми швидко спакували рюкзаки, провели технічний огляд байків і рушили назустріч пригодам.
Проїхавши знайомими місцями і кілька разів потрапивши під дощ, виїхали на ґрунтову дорогу на околицях села Рівчак-Степанівка, звірили показання GPS та карту, і вперед польовими дорогами у напрямку Ніжинського району. Незабаром вибралися на асфальт у районі села Садове, зорієнтувалися на місцевості та взяли курс на село Шняківка.
Трохи про село з такою "оригінальною" назвою. Історія Шняківки тісно пов'язана з історією села Галиця. Галицею, як і Шняковкою, володіла родина Раковичів. Родоначальником цієї родини був писар Прилуцького полку Семен Якович Ракович. Після смерті Семена у 1685 році гетьман Іван Мазепа видав універсал на вдовине сирітство дружини Агафії Лазарівни Ракович, яким підтвердив, що село Галиця та всі навколишні землі передаються їй. А 28 січня 1695 року Агафія разом із своїм сином Павлом Раковичем отримали царську грамоту на володіння Галицькою землею. Дещо пізніше Павло Ракович захопив навколо великі степові простори. У 40-х роках 18 століття, віддаючи заміж свою дочку за капітана великоруського полку Івана Івановича Шнака (німця за походженням), Павло Ракович подарував у посаг землі нинішньої Шняківки. Іван Шнак, завідував маєтком у селі Вейсбахівка, який належав генералу Вейсбаху, теж німцю за походженням, служив у Монастирищенській сотні. Незабаром на подарованих землях, де існував тільки табір з великим стадом худоби Раковичів, він досить швидко збудував поселення для народу, що прибував, і назвав його Шнаковкою, яке згодом перетворилося на Шняківку. Населений пункт порадував великою кількістю української символіки. За селом оглянули кургани, хоча ні місцеві жителі, ні архівні дані так і не дали відповіді на запитання: хто і з якою метою їх насипав. Коли виїхали на трасу Т2527, пішов черговий дощ, який довелося перечекати під автобусною зупинкою.
Перечекавши дощ, ми продовжили наш шлях, звернувши з "ічнянської" траси у напрямку села Боротьба. Проїхавши розбитим асфальтом через пару малопримітних сіл, а саме: Димирівку, Боротьбу та Бажанівку, дісталися мети нашої подорожі — села Білорічиця.
Село Білорічиця (до 1945 року мало назву Вейсбахівка) розташоване за 35 км від міста Прилуки. Існують відомості про Вайсбахівку датовані 1600 роком. Відомо кілька версій походження назви села. За одними даними (точніше народними переказами) першим його власником був німець, який називав річку Вейс (німецьке Біла), що протікає поруч. За іншими (архівними документами) 1727 року село переходить у володіння до генерала від кавалерії, київського генерал-губернатора Йоганна-Бернгара Вейсбаха.
Згодом ці землі стали власністю офіцера Ізмайлівського полку А. Гампфа. Пізніше Вайсбахівка належав петербурзькому полковнику Івану Корбі, знайомому та "спонсору" Тараса Шевченка. Завдяки новому власнику село потрапляє до списку шевченківських місць. Поет побував тут 1844-го, по дорозі із Качанівки, куди він їздив по гроші Тарновського за портрет Миколи Рєпніна. У маєтку Тараса Григоровича вже чекало кілька приятелів, зокрема його найкращий друг Яків де Бальмен. Тоді ж, цим товариством було написано "епічний" колективний лист до Миколи Маркевича, українського історика, фольклориста поета та композитора. Підписано воно і Тарасом Шевченком: "Ми, по милости Господней, гетьман, повеліваємо вам — деркач в сраку! — щоб ви — генеральний обозний! — прибули до нас сьогодня, коли можно, а не то завтра — у Безбуховку — до гетьмана.
Т. Шевченко, рукою власною
Полковник компанійський - Корба.
Січня 22-го дня, року 1844-го".
Як "Безбухівка" у листі фігурує Вейсбахівка.
Село набуло популярності завдяки вцілілому флігелю для гостей, побудованому в 1878 році у складі архітектурного ансамблю палацу Рахманових. Автор проекту цього шедевру архітектури — архітектор та майстер художньої кераміки Олександр-Едуард Юлійович Ягн. Внутрішні роботи були виконані художником В. М. Соколовим, товаришем Ягна з навчання у Римі та Москві. Обидва майстри поховані в Білорічиці.
Про будівництво садиби є дві версії-історії: офіційна та романтична.
Отже, історія перша – офіційна. 1873 року поміщик Рахманов, на той момент власник Вайсбахівки, одружується з дочкою декабриста Сергія Григоровича Волконського — Оленою Сергіївною Волконською-Кочубей. Про Рахмана нічого цікавого не відомо, а ось про його дружину — якраз навпаки. Шлюб княжни Олени Волконської з Олександром Рахмановим був уже третім, попередніх двох чоловіків, Дмитра Молчанова та Миколу Кочубея, Олена Сергіївна поховала. Тоді ж, під керівництвом архітектора
Олександра-Едуарда Юлійовича Ягна, почалося створення Білорічицького архітектурного ансамблю.
Ну, й історія друга – романтична. У 70-ті роки 19 століття доля приводить архітектора О. Ягна в
село Вороньки в маєток Миколи Аркадійовича Кочубея, де минули останні роки життя декабриста Сергія Григоровича Волконського та його дружини Марії Миколаївни. Тут він захопився Оленою Сергіївною, дочкою Волконських, яка на той час була одружена (вже втретє) за керуючим маєтком Кочубея поміщиком А. Рахмановим. Згодом цей шлюб був розірваний, але офіційно оформити четверте заміжжя Олена Сергіївна не могла за церковними канонами. Тому дочка Олександра Ягна, Олександра, формально носила прізвище Рахманова. Від колишнього чоловіка Олена Сергіївна отримала маєток, що знаходився за кілька десятків кілометрів від Вороньків, село Вейсбахівку, де й оселилася разом із двома доньками та Олександром Юлійовичем Ягном. Тут він збудував цегельний завод та створив майстерні, де виготовляли керамічні плитки з мотивами українського народного орнаменту. У цих майстернях і були виконані відомі майоліки для саратовського музичного училища. Тут же, у Вайсбахівці, за проектом Ягна було споруджено архітектурний ансамбль, що складався з палацу, готелю, флігелю, церкви та пекарні.
Так чи інакше, протягом 80-х років 19 століття було збудовано всі житлові та господарські будівлі садиби. До комплексу будівель входили: палац збудований у 1886 році, флігель для гостей споруджений у 1878 році, пекарня та церква зведені у 1850 році. Всі будівлі гармонійно поєднувалися з двома прекрасними парками, трьома фруктовими садами, озером Мокрець, ставками (Ревня та Млаки) та штучно насипаними островами.
До нашого часу збереглася будівля флігеля для гостей. У цьому творі будівельного мистецтва змішані форми російської та української народної архітектури. У плані будова нагадує типову для села українську хату на дві половини. Перший поверх – кам'яний, другий – дерев'яний. Будинок мав високий черепичний дах. Форма віконних прорізів різна, є шестигранні скошені і прямокутні з типово російськими наличниками та сандриками. Білі оштукатурені стіни прикрашені барвистими майоліковими вставками та наличниками. Колони та піч також були прикрашені теракотою та майолікою.
Палац був аналогічний за формами та стилем, але триповерховий. Він нагадував казковий терем, що мерехтів кольоровою майолікою: дах, фриз, віконні лиштви були зроблені з майоліки та теракоти. Вхід у нього був виконаний у вигляді ганку із шатровим покриттям. Деякі форми нагадують про повалуші — елемент російських теремних палаців 17 століття. На жаль, палац був зруйнований під час Великої Вітчизняної війни. Церкву було розібрано вже в повоєнні часи, а саме 1962 року.
Завдяки створенню цього ансамблю Олександр-Едуард Юлійович Ягн увійшов до історії як один із засновників стилю український модерн.
Свого часу цей райський куточок землі з прекрасними спорудами у стилі українського модерну викликав захоплення І. Тургенєва, який називав квітучий маєток Є. Волконської "Земним Ельдорадо".
Оглянувши цей шедевр українського зодчества, що дивом зберігся, і зробивши безліч фотографій, ми продовжили свій шлях. Назад однією і тією ж дорогою їхати не хотілося, і ми рушили в напрямку села Терешківка, за яким звернули на польову дорогу, що веде до сіл з поетичними назвами: Кленове та Вербове. Далі, вже знайомою дорогою, без особливих пригод дісталися рідної Носівки. Ось так пройшла наша перша у 2018 році велоподорож "Перша сотка 2018" або ж її треба було назвати "І знову про Олену Волконську"?
Немає коментарів:
Дописати коментар